Реплік
Ті, кого ти в собі носиш.
...Дитя?
Це тягар для мене...
І я дала їм його.
Можливо, й надміру.
Ходи. Згадай, хто ти.
Я завжди була там.
Нехай вони зміцнять тебе.
Смертні істоти...
А тепер поглянь.
Через мою слабкість нас занесло сюди.
Здавалося, її можна втримати.
І ти.
Був час, коли мої діти квітли.
Тут вирує життя.
(говорить незрозумілою мовою)
Ти забув рідну мову?
Вона корчилася, пульсувала глибоко всередині.
Останній з твого виводка.
Я була там... у корінні найдавніших дерев.
І, самі того не знаючи, забрали й Прочанина.
У тобі дві крові.
Ти — зброя, дитя.
Моя, звісно, і їхня.
Просій ті проблиски, які вони кличуть «спогадами».
...в мені гноїлася ця скверна.
Ті створіння довкола, що ти бачиш.
Я не така вже й відмінна від тебе, дитя.
Лише несу багато життів, багато умів водночас.
Та ти... ти можеш бути сильним там, де мені сил бракує.
Добре.
Цей світ — не для нас.
Кожному — своя роль.
І тоді, коли новонароджені розплющували очі.
І тоді, коли вони гинули.
Вони шукали призначення.
...проповзли всередину.
Попереду багато справ.
Вони тобі до вподоби, чи не так?
Поки ти ще не народився...
Чекала.
Дитя... (зітхає)
Тепер — самі відлуння.
І мені вони були до вподоби.
Коли ми прибули, тут була порожня, безплідна скеля.
Оцей Прочанин.
(незнана мова стихає)
Я відчувала їх усюди.
Ти починаєш пригадувати.
Ніби їх покликала скверна, що гноїлася в моїй плоті.
Вони забрали тебе, ще ненароджене, цілком.
Ти знайдеш мої сліди всюди.
А я... «вигодовувала» його.
Цих смертних істот.
Що вони вчинили з тобою?
Принаймні... на якийсь час.
Знати, що цей... чужинець упʼявся глибоко в мою плоть і бенкетував.